Vasyl Bazhaj

Василя Бажая ми знаємо як монументального жестикулятора – художника який веде вічний дискурс з мистецтвом, самим собою, глядачем та експозиційним простором. Новий проект художника під назвою «МОНО» з першого погляду викликає у нас враження застиглих у часі і просторі динамічних жестів руки в процесі створення малярської структури, за допомогою яких глядач сприймає «дотикову» (тактильну) цінність мистецького твору автора.

Спробуємо розглянути жестикуляцію Бажая на цей раз показану не у монументальних, відомих усім полотнах митця, а в так би мовити його «малих формах».

Свого часу говорячи про паралінгвістику і про кінестетику, як її основну складову, Умберто Еко вважав що будь-яка мова є специфічною формою фізичного жесту наділеного конвенціональною значущістю.

У Бажая жест сприймається двояко. З одного боку говоримо про «жест» як про вчинок, розрахований на зовнішній ефект. Будь-яка образотворчість в тій чи іншій мірі також розрахована на зовнішній ефект, а твір художника, який не стільки «майструє», скільки «практикує» образо-творення, є, перш за все, своєрідним художнім жестом. Здійснюючи образотворчий жест, художник усвідомлено пред’являє світу себе. Художній жест - це неодмінно жест усвідомлений, продуманий, одночасно вистражданий і стратегічно вивірений.

З іншого боку жест у Бажая – це рух в часі, а живопис – це зображення моменту. Його живопис, як похідна, відображає вже не жест, а «позу» формального об’єкту, рухомого чи нерухомого. Статика у полотнах Василя Бажая – такий самий жест як і динамічність: «першопричинна» мова загальної фізичної жестикуляції, як єдина реально можлива мова, що її використовує кожен хто так чи інакше хоче щось виразити.

Відомий теоретик людської комунікації Джанет Бавелас говорила, що «дискурс можна вважати таким що відбувся лише коли у нього є невербальний аспект». «Мініатюри» Бажая, зрештою як і монументальні його полотна, якраз і є прикладом присутності цього невербального у дискурсу з собою та глядачем.
Загалом така стилістика «скоропису», миттєвого схоплення форми декількома мазками, лініями, штрихами характерна для українського живопису нової доби. Так, до прикладу, стилістика рисунків Ларіонова, Екстер, Богомазова, Бурлюка, Семенка та інших представників українського авангарду 1910 – 1920 років показує використання ефекту випадкового, мимовільного прояву руху пензля, крейди, олівця, переживань, які відносять нас до натхненного і об’єднують в одне ціле рух творячої руки, пластичну форму і внутрішні емоції, психічну енергію. Вимога моментальності творчого імпульсу, внутрішнього руху і його матеріалізації, фіксації у творчому жесті та формі була основою естетики українського кубо-футуризму.

Увага кубо-футуристів до почерку митця, як до засобу фіксації внутрішнього процесу творчості у візуальній формі була пов’язана з їхнім прагненням можливості матеріалізації сфери психічного. Творча діяльність асоціювалася не з фізичними навичками ремісництва, а з психічними процесами з одного боку і тілесними відчуттями з іншого

Ритми та форми творчого «почерку» Бажая сприймаються як своєрідна абстрактна каліграфія. Перефразовуючи слова Бурлюка почерк його творів – це щось властиве усьому його єства, він так само індивідуальний як і його зовнішність і сповна виражає творця… Мазок – збережений рух, мазок – жест, міміка. Якщо картина – вислів автора, то мазок – його жест. Якщо полотно – вислів автора, то мазок – його інтонація. Інтонація впливає на зміст промови, може докорінно змінити її, а головне вона видає стан духу того хто говорить: стан духу художника.

У людині взаємодіють чотири творчі сили: інтелект та його енергія – думка, тіло та його вольова енергія – дія, емоції та їх енергія – почуття, душа та її енергія – інтуїція. Усі чотири сили певною мірою об’єднуються в нашій креативності, різниця визначається лише тим де поставлено акценти.

У вільній невимушеності жесту Бажая відчувається ритм, який ллється від самого серця і ми не в стані зрозуміти як такому можна навчитися. Говорячи про китайського монаха Кайсу, відомого майстра Дзен-каліграфії японський мистецтвознавець Цуда Сейфу якось сказав:

Каліграфія виставляється на огляд не заради того щоб продемонструвати майстерність автора, а радше для того щоб показати душу заключену в творах. У шедеврах східної каліграфії та живопису колосальний досвід та роки тренувань зосереджені у кожному мазку пензля.

Образотворчість автора – це свого роду особистий погляд на Дзен. Його основа – лінія. Лінія, фактично, сукупність великої кількості точок і для того щоб вона була миттєво-ідеальною кожна точка має бути досконалою, пронизаною душевним поривом натхнення. Інакше лінія вийде мертвою. Живописні «жести» автора відображають контроль та послідовність; жодного натяку на хаос, лінії є продовженням його істинного мислення (у практиці Дзен-каліграфії їх би назвали «шьонен»), а істинне мислення – це «не-мислення». В свою чергу лінія – результат відсутності будь-яких думок, базовий елемент «жесту» художника який наповнений Пустотою.

Здається Бажай близький до розуміння абсолютного «му» (дзенівського терміну який означає «Ніщо»). У практиці «муджібо» (Дзен-лінії) сказано:

Для того щоб осягнути сутність «му» треба сконцентрувати 360 кісток і суставів і 84000 пор вашого тіла на слові «му»… кожен грам вашої сили має бути направлений на відтворення цього поняття.

Отож досконало володіючи парамовою жесту Василь Бажай творить своєрідне «муджібо» яке саме по собі породжує те що західна традиція знає як «МОНО». Енергетика і динаміка митця вражають і здатні проникнути до любого серця, навіть тоді коли сам образ важко зрозуміти з першого погляду.

Роман Ганкевич. 2009 р.